Історій про кульмінацію і розв’язку дев’яти місяців є достатньо. Але хочу зосередити вашу увагу на дрібницях, на всьому тому, що мені було цікаво знати.

Почну з того, що наш намір народжувати без домовленостей лякав майже кожного, хто насмілювався питатись, в кого я планую родити. Мене і відмовляли, і лякали, і просто мовчали у відповідь, але дивились як на пришелепкувату. Чому ми так вирішили? Насамперед тому, що в мене нема коліжанки-гінеколога, яку я давно знаю і яка б могла прийняти пологи. А домовлятись із незнайомою тіткою чи дядьком, щоб провести з нею/ним кілька годин у палаті не бачу змісту. Бо що черговий лікар, що та людина “за домовленістю” однаково не є мені близькими і нічого про мене не знають. А все, що треба, є в обмінний карті (за умови успішної вагітності). Плюс до того всього – ми не збирались платити за пологи. Трохи було хвилююче, бо я замість того, щоб думати про спокійне та легке народження свого нащадка, думала про те, як втиратиму носа всім, хто хотітиме хабар.

За два дні до пологів

Отже. Тренувальних перейм у мене не було. Пробка (слиз із прожилками крові на останніх тижнях) не виходила. Так само, як не виділялось молозиво (я всє букви вигаваріваю: про молозиво поговоримо більше в пості про грудне вигодовування). Взагалі за всю вагітність не було нічого підозрілого. Одного прекрасного ранку я прокинулась від легкої вологості – витекло трошки водички, грамів 50 рідини (десь рюмочка, якщо на хлопський розум). Спершу я не надала цьому особливого значення, бо начиталась, що має бути купа-купезна води. Ми пішли з Петриком на закупи, бо мала приїхати в гості дорога родина. Дорогою я відчувала, що ще трішки з мене чогось витікає. Вдома побачила, що це вже не прозора водичка, а рожевувата. Трішки насторожилась. Тоді вже почало помалу доходити, що, мабуть, скоро. Я зателефонувала вперше за 39 тижнів до свого гінеколога, номер якої в мене був записаний на обкладинці обмінної карти. Розмова виглядала так:

– Добрий день, це ваша пацієнтка (назвала прізвище), в мене … *описала ситуацію*. Мені їхати в пологовий?
– Ще раз, хто дзвонить?
– (знову назвала прізвище)
– Ааа, аякже, їдьте в роддом!

Руки затремтіли, чемно подякувала і пішла перевіряти пакети в пологовий. Добре, що були гості, бо було багато смачненького, але їсти мені вже нічого не хотілося. Мене відвезли машиною на Рапопорта (кружляли тричі, бо ледь не всюди односторонній рух).
Спустились вниз до дверей приймального відділення, на дверях писало “карантин”. Подзвонили в дзвінок, вийшла жіночка. Я сказала, що вот такі дєла і треба, щоб мене оглянули. Вона дозволила зайти лише мені, чоловіка лишили за дверима. Треба було нап’ялити на ноги бахіли (там стоїть автомат, де можна їх купити, або ж заздалегідь собі підготувати), взяти рукавички і документи.
Прийшов Островський, якого всі хвалять. Ну, думаю, не зле попала! Він подивився мене на кріслі (там така чергова кімната для огляду є), сказав, що навколоплідний міхур цілий і, оскільки перейм нема, можна їхати додому. Та водичка – то фігня, мало дуже. От якщо буде більше, то можна приїжджати і вже брати речі. Взагалі ставлення всіх якесь було таке не надто приємне. Ніби вони вічно недавольні жизнью, а тут ще й якась вагітна приперлась якогось дива в пологовий. Менше з тим.
Я сильно не розчарувалася, бо так і знала, що не так всьо просто і що це ложная трівога. Ми вернулись додому, я спробувала щось перекусити, гості розійшлись. Того дня ми ще думали піти на більярд, але дала Бозя розум лишитись вдома.
Ще дорогою до хати я почала засікати на спеціальному додатку на смартфоні періодичність дивних мені відчуттів (виявляється, то були перейми… ілі схватки, как гаварят сасєді). Але оскільки живіт ледь хапало то кожних 10, то кожних 7 хв., я списала все на хвилювання і подумала, що це несправжні перейми. Та й тим більше, мене ж щойно оглянули – відкриття один палець, ще далеко… 🙂 Коли ці дивні відчуття почались із чіткішою періодичністю, я почала розуміти – дороги назад нема, процес пішов. Почалося то всьо десь о 12-13:00 і до 17-18:00 досягло проміжку в 6-7 хв. Тобто кожних (майже кожних) 6-7 хв. виникали перейми. Вони тривали кілька десятків секунд. Пробувала дихати, нагинатися і т. і., воно не надто допомагало, але, в принципі, біль не був ще таким пронизливим, як виявилось потім. Сходила в душ, дочекалась проміжку 5 хв. і зателефонувала в 103:

– Добрий вечір, я перебуваю на 39-му тижні вагітності, в мене перейми з періодичністю 5 хв.
– Ваша адреса?
– …
– Прізвище, ім’я, по батькові. Скільки повних років? Перша вагітність?
– …
– Очікуйте.

Тоді ми зробили селфі з пузом, підготували пакети і сіли на дорожку. У вікні сусіднього будинку заблимали проблискові маячки. Петро каже: “то певно по нас”. Так і було – за кілька хвилин відчинилися двері ліфта і вийшли дві жіночки та чоловік у червоних костюмах. Вони були дещо в паніці, думали, що вже прийматимуть пологи самостійно… Не розуміли, чому я так довго чекала, щоб подзвонити в швидку (в неті взагалі пише “ждіть до 4 хв. і тоді викликайте”, так що я ще з запасом). Вони були обурені тим, що мене відправили додому після ранкового огляду на кріслі. В ліфті я їм вручила обмінну карту для вивчення ситуації. Коли вийшли з під’їзду, то побачили зацікавлені фейси сусідів, що визирали з багатьох вікон: кого везут? шо сі стрєсло? Галицька натура… Ми сіли в машину – чоловік на каталку, я на кріселко. Дві лікарки сіли спереду, а чоловік невідомого призначення їхав з нами. Мчали ми з мигалками цілу дорогу, іноді навіть зі сиренами. Особливо мене тішило їхати вниз по брукованій стопятсот років тому вулиці Шевченка, гопцадрицагопцаца. Американські гірки для вагітних, задурно!)

Машина в’їхала у ворота пологового на Рапопорта (всьо співпало – за місцем прописки мене завезли сюди). Ми взяли свої манатки і разом із медиками почимчикували до тих же дверей, що зранку (тобто головний вхід і одразу вниз наліво).

Дівчата подзвонили в дзвінок, нас запустили. Тьотя спершу хотіла залишити мого чоловіка знову за дверима, але медичні працівники втрутились і сказали, що він зі мною на пологи. На щастя, зайшли ми всі разом. Муженьок чекав мене на диванчику на коридорі. Підписали кілька паперчиків і дівчатка-медики пішли далі працювати, покинувши мене на ту тьотю-санітарку (чи хто вона була, я хз). Ми переодягнулись в тій кімнатці, де зранку мене оглядали (я в нічну сорочку, шкарпетки+тапки і халат, а Петрусь у чисті футболку, штани і в’єтнамки, а потім ще й поверх цього одноразовий одяг, який довелось купити). Далі мені зробили клізму… “Чудова” процедурка! Я, молода і зелена, ніколи не мала можливості відчути її на собі, тому навіть не знала, що і до чого. Погугліть собі, хто такий ж чайник, як я.

Коли нарешті я зробила свої діла, ми поїхали страшним великим і темним ліфтом у родзал на третьому поверсі. Була десь 20:00. У родзалі нас зустріла акушерка, яка ще трохи позаповнювала папірчики і послала чоловіка докупити всякі медикаменти, яких у мене не було. Про список, за яким я готувалась, вона була ні сном ні духом.

Мене ж попросили переодягнутись в одноразову сорочку з акушерського комплекту (замість моєї нічної) і розпустити волосся, щоб “нічого вас не сковувало в родах”. Далі потрібно було дочекатись 21:00, бо в цій годині була перезмінка лікарів і мала заступити на зміну та лікар, яка прийматиме в мене пологи (Рудик Світлана). Відповідно Островський бай-бай. А, ще до цього моменту мене багато разів питали, з ким я домовлялася. І коли ми казали, що без домовленостей, то починалося: “а чоловіка не можна на пологи тоді”. Я без нього народжувати не хотіла, тому так легко не здавалась:

– Чому не можна з чоловіком?

– Ну то треба лікаря питатися.

– То прийде лікар і ми спитаємо.

Лікар прийшла і, звісно, нічого не мала проти. Мабуть, хотіли, щоб ми їх попросили грішми чемненько… Але ми не з тих, хто буде сунути всім підряд дєнюжки в кишеню. Є інший шлях – розмова і знання своїх прав.

Отже, в родзалі ми лишили всі свої пакети і перечікували перейми. Це була невеличка кімнатка з рожевим кріслом-трансформером і шторами в жовту пташечку Твітті з мульфільму. Всьо, як я люблю 😂 Також в кімнатці був стіл і розетки, де ми поставили заряджатися свої розряджені смартфони (всі цікавились: що там, що там?). Був умивальник, дзеркало, пеленальний столик, кілька стільчиків.

Мене під’єднали до КТГ (вчепили на живіт датчик) і сказали засікати періодичність та тривалість перейм. Якщо зранку (12:00) відкриття шийки матки було один палець, то після приїзду в пологовий (десь о 19:30) – два пальці. Прям швидкість равлика. Чесно кажучи, я не дуже пам’ятаю, що було за чим. На перезмінці лікарів вони ще раз мене глянули і зробили висновок – “вона однозначно в родах”. Тому прийняли рішення пробити навколоплідний міхур, оскільки води так і не відійшли. Петрика попросили вийти, коли це робили. Водички було дійсно багато, трохи бридка процедура, неприємна. Якщо спочатку ті всі перейми ще були терпимі, то потім я вже не могла стояти на ногах. По ідеї, після пробиття вод механізм мав піти швидше і перейми мали б бути інтенсивніші. Але вони то набирали обертів і розтягувались по тривалості, то вщухали. Трохи пила воду, в горлі дуже пересохло, губи були сухими. Відчувала, що ніби зараз впаду, просто зомлію і все. І якщо поміж переймами ще були сили, то як тільки починався біль – хотілося благати їх, аби зробили що-небудь, лиш би швидше закінчилося то все. Так кілька перейм я потерпіла з думкою про знеболювальне і нарешті наважилась сказати “можна мені щось вколоти?”. Мені було байдуже що і скільки воно коштуватиме. Яким було моє розчарування, коли почула у відповідь “а ми вже кололи вам спазмолітик”. Уявляю собі, що би було, якби не вкололи… В голові була тільки єдина думка – колись це все має закінчитись, дороги назад нема. Терпи, силачка. Але я була вже настільки знесилена, що навіть не орієнтувалася в часі. Розмова з акушеркою:

– Ще довго?

– У вас відкриття 5 см, а має бути 10. Один сантиметр – то десь година часу, можете собі прикинути…

Коли я подумала, що ще 5 годин мучитись, то ще більше похнюпилась. Але потім втовкмачила собі в голову: малявці там теж нелегко, треба перечекати, треба зціпити зуби і просто перетерпіти, не думаючи про ніщо. Час йшов ривками…

Пізніше мені поставили крапельницю. Виглядало то все десь так: стою приєднана до КТГ, в руці катетер, нестерпно хочеться сісти або лягти і таке враження, ніби хочеш в туалет: і по-великому, і по-маленькому одночасно. Але цього всього зробити не можеш… і стоїш з розставленими ногами на ширині плечей, хоча дуже хочеться їх перехрестити.

Лікар майже увесь час була зі мною, як і акушер. Вона щось собі заповнювала за столом. Кажу:

– Давайте глянемо, може вже? У мене такі відчуття, ніби хочу тужитись.

– Ще ні.

– Звідки ви знаєте?

– Бачу по вас.

Після кількох таких вмовлянь і мого стогону (перед тим мовчки все терпіла, останні перейми вже підвивала, але не кричала ні разу, бо знала, що кричати не можна) мене врешті знову взяли дивитись на крісло. Лікар довго дивилась, розтягувала там пальцями (це було капець неприємно, але мені вже було пофіг). Тоді скомандувала кликати неонатолога. “Вже скоро”, – подумала я і трішки навіть легше стало від такої думки. Мені пояснили, як тужитись: коли буде перейма, тільки тоді коли буде перейма (!) набираю багато повітря і починаю тиснутись, так, ніби сиджу на унітазі. Вони так і казали: “какай” (вибачте за такі деталі, але що уж скривать). Як на мене, краще не поясниш. Єдине, що тужитись треба було в живіт, а не в шию, що я прекрасно знала, але перші кілька разів не могла виконати. Замість направити всі свої старання вниз, я згинала шию і надувала щоки. За одну перейму треба було тричі потужитись. Так, на якійсь із них до мене дійшло, що я роблю неправильно. Я зібралась силами, потужилась так, як треба, і нарешті вилізла голівка, лікар радісно запропонувала чоловікові глянути, поки я чекала наступної перейми. Тоді знову потуга і… плюх! На четвертій спробі (тобто 4 перейми по 3 потуги) моя крихітка звільнилась від мук проходження родовими шляхами. Ааа, пишу це і сльози навертаються на очі… Тоді я відчула неймовірне полегшення і з вуст вирвалось: “моя пташечка…”. Петро засіяв від щастя, його очі засльозились. Мені теж хотілося усміхатись, але не було сил. Плакати не хотілося. Тому я просто її пригорнула до себе, таку всю поморщену і вогку… На годиннику було 00:10.

Далі Юстинку забрали мити-одягати, а мені сказали ще раз потужитись, аби вийшов послід (народження плаценти). Це було дуже легко. Взагалі всі потуги – це легко. Найважче – це очікування, це самі перейми. Ось це реально трешняк, а народжувати дитинку – то вже квіточки. Після цього мене взялись зашивати:

– Я порвалась?

– Ми зробили надріз.

Цікаво так, я навіть не знаю, коли вони його зробили. Ну і байдуже. Нарешті все позаду. Зашиватись було боляче і трохи довго (на щастя, шви не потрібно було потім знімати, вони мали самі розсмоктатись). Мені нічого не кололи. Із того всього я все прослухала і дуже була здивована, коли дізналась, що моя дівчинка народилась вагою 3500 г і ростом 54 см. Думала, вона буде важчою і меншою.

Тоді її знову поклали на мене і вона, як маленьке сліпе кошенятко, почала шукати груди. А коли знайшла, то почала віддано смоктати. Це було так зворушливо!..

Далі ми лежали ще 2 години в родзалі, після чого мене переодягнули в мою нічну сорочку і переклали разом із малявкою на каталку. Мої пакети також поклали туди. Ми попрощались із Петрусем і нас повезли на поверх нижче тим самим страшним темним ліфтом, з якого все починалося…

---

Підписуйтесь на наш YouTube канал, аби не пропустити щось цікаве: 

https://goo.gl/Aaa4cm