Одного зимового вечора в нашій квартирі була невелика метушня – чоловік разом із хресною нашої майже дворічної донечки збиралися на найвищу вершину Львівщини і шукали по закутках дому спорядження. А я, як всі нормальні мами, мала лишитися з доцею вдома і чекати їх приїзду, помішуючи вечерю. Напередодні поїздки ввечері без задньої думки дзвоню до своєї мами, аби спитати, чи не знає вона, де лежать бахіли, і чую у відповідь:
– А ви як, їдете?
– Ми з Юстинкою? А що, можна?))
– Їдьте, знайдемо для вас місце в автобусі, а потім я з внуцею побуду, поки ви підніметесь і спуститесь.
