Після пологів в Україні породіль тримають в межах роддому приблизно три доби (за умови успішного природного народження дитинки). Якщо відбувався кесарів розтин, то наче шість. Нас із Юстьою виписали на 4-ту добу (поступили в суботу ввечері – ніч пологів – неділя – ніч – понеділок – ніч – вівторок – ніч – виписка в середу). Як то все було? Зараз розповім, вмощуйтесь 😉

Юстинку, яка так-сяк поцьмакала молозиво і заснула, поклали мені на живіт і ми виїхали в порожній темний коридор. Була десь 3:00 ночі, тож довелось довго чекати ліфт, оскільки медсестра на нижньому поверсі не чула, як їй дзвонили. Звісно, такої глибокої нічки вона вже спала і коли її нарешті розбудили, то аж ніяк не поспішала прокидатись, а заспано човгала назустріч нам, ледь розплющивши очі.
Нас завезли в палату, в якій було три спальних ліжка. Санітарка застелила мою постіль (брала стару, щоб не шкода було, і правильно зробила; якщо ви не матимете своєї постільної білизни, то вам її видадуть). Все ж, на своїй якось легше пристосуватися. Плюс під себе я постелила одноразову пелюшку, щоб не потонути у виділеннях (ще десь два тижні після пологів є така штука як лохії *ну і назва, бугагашечки* – матка очищається від тої всьої бяки, тому нам рекомендували лягати на живіт, щоб швидше все виходило).
Так от, привезли нас, мені допомогли перекатулятись на ліжко разом з мацьопою (запеленали її неподєцки).  У палаті вже було одне ліжко зайняте. Я вирішила не баритись і познайомитись, бо розуміла, що скоро не засну, хоча була втомлена:

– У вас хлопчик чи дівчинка?
– Дівчинка.
– І в мене. То перша дитина?
– Третя, – відповіла 34-річна Христя і я зрозуміла, що не пропаду. Далі ми перейшли на “ти”.

Тим часом до нас в палату завітала чергова медсестра, теж сонна, але вже не така, як та попередня. Спитала, чи все добре, і сказала кликати її, якщо щось потрібно. Також вона поцікавилась, чи буду я колоти вітамін К дитині.

– Це обов’язково?
– Ну… Як сказати… Та не обов’язково.
– Ти колола? – спитала я в Христі і отримала ствердну відповідь. – Можете колоти.
– Але його потрібно придбати.
– Яка ціна?
– 120 грн *приблизно, в мене всьо було в тумані, вже не дуже пам’ятаю*.
– Ого, багато.
– Трохи є.
– Але мені не можна вставати…
– Та я вам куплю! – радісно вигукнула медсестра і приблизилась до ліжка, щоб взяти гроші (*головне погодься і куплю тобі золоті гори*).

Вкололи той вітамін малявці і поклали коло мене, вона безпробудно спала. Медсестра вже збиралась йти, але я її зупинила:

– Гляньте, чи з нею все добре, – попросила блондинку в білому халаті, бо не була впевнена чи Юстя нормально дихає *такі вони параноїчки ті породіллі*.
– Та все добре, спить собі.

Вона порадила нам відсипатись, поки діти сплять. Але очі не заплющувались. Дивилась на неї і не вірила, що ось воно, моє маленьке диво, спить собі біля мене беззвучно… Аж не віриться, що вона стільки часу жила в моєму животі і ми навіть не могли собі приблизно уявити, якою вона народиться. Ось так із маленької горошинки в повноцінну людинку з війками і пальчиками. Це дивовижа, не інакше!

Трішки пізніше до нас в палату завезли третю компаньйонку – Іру. Вона народила свого другого хлопчика, але цього разу її мацьопкого забрали світити під лампами, бо дуже вже крихітний народився. Палата №14 повністю укомплектувалась.
До 6:00 мені не можна було ходити, в т. ч. в туалет, тому я старалась більше не пити води. Дуже хотілося їсти, бо вдень так нормально і не поїла. Але, бляха муха, я взяла тільки печиво “Марія” зі собою. Мені ж дозволили їсти тільки те, що легко перетравиться, тобто нічого твердого (печені яблука, наприклад). Ясно, що зі собою я такого не мала. Так лежала голодна і знесилена в очікуванні ранку…

Підвіконники страшенно високо, нічого не було видно з вікна, хіба на тумбочку ставати

Юстинка кілька разів просиналась і плакала, я намагалась їй правильно дати груди, але, мабуть, в мене не завжди виходило. На дитячий плач прибігала медсестра, щось бурмотіла типу “бачу, тут в нас тільки молочної проблеми поки достатньо”. Мене ці слова аж вивертали, але намагалась тримати себе в руках і наполегливо пропонувати малій цицю, бо знала, що все вийде. І ніякої проблеми нема – неонатолог після пологів перевірила, чи є молозиво, натиснувши на сосок. Так я до ранку товклась навколо своєї дівчинки, пробуючи різні лежачі позиції для годування.

За вікном почало світати і на коридорі почулись розмови, потроху заметушились люди. Великі білі дерев’яні двері нашої палати прочинились зі скрипом і увійшла брюнетка-медсестра:

– Доброго ранку, дівчата, кому треба в туалет?

Я з тої радості швидко скотилась з ліжка і, затиснувши між ногами велику післяродову прокладку, почовгала пінгвінчиком до дверей. Але не варто було цього так енергійно робити. Вийшовши на коридор я ледь не зомліла. Чую, що в голові вєртальоти-и-и…

– Зачекайте, – крикнула медсестрі, спершись рукою до стінки.
– Лягайте на ліжко, лягайте-лягайте, – миттю відповіла вона і допомогла лягти на одне з багатьох ліжок на коридорі.
– Вже краще, – сказала я після невеликої паузи.
– Можемо йти далі?
– Ага, – кивнула і піднялася так-сяк з матрацу на пружинах.

Але пройшовши кілька метрів зрозуміла, що і наступне ліжко буде моїм. Так я перекочовувала з однієї койки на другу, а в туалеті ще прилягла на кушетку, де мене рясно збризнули водичкою з умивальника. Ніколи б не подумала, що можу почуватися так млосно.

Після повернення з вбиральні нам вручили термометри, щоб заміряти температуру. У мене була 38. Вирішила поїсти – добре прожовувала “Марію” і запивала водою – ставало легше.

Десь о 9:00 до нас жваво увірвалась лікар, що приймала пологи. Помацала живіт, подивилась на шви. Нагадала, що мені 2 тижні не можна сидіти і 2 місяці ніяких фізичних навантажень, сексу і ванни. Порадила ще в пологовому попросити когось зробити мені клізму, навіть якщо не хочеться в туалет. Не можна також було піднімати нічого гіперважкого на кшталт візочка (то десь 13 кг). Ніколи не могла собі уявити, що буде так важко без позиції сидячи! Вставати і лягати на ліжко, не сівши на п’яту точку, – ще ті зусилля! А про “їсти стоячи” взагалі мовчу, хоч і більше влізе. Окремою темою були мої походи в туалет. Намагалась абсолютно не напружувати м’язи, та і не треба було – все витікало без зайвих зусиль. Боялась зачепити шов, коли підтиралась чи підмивалась, тому робила це з особливою обережністю. Сам шов мав розсмоктатись згодом за умов успішного догляду – потрібно було двічі на день обробляти рану зеленкою. Мабуть, тому весь унітаз був нею залитий… Я ж кликала обробляти шов медсестру і вона робила цю процедуру в моєму ліжку. Цього ранку на зміну заступила старенька і дуже люб’язна жіночка. Вона доглядала за мною, як за своєю внучкою, і сама нагадувала, що треба зробити промивання. Шось мене занесло… Так от. Лікар-гінеколог проконсультувала нас мінімально щодо грудного вигодовування і зникла так само швидко, як прийшла.

Під дверима проїхалась тєлєжка зі сніданком. Жіночка на секунду зупинилася навпроти нашої палати, пробурмотіла вміст її баняків та відер і поїхала далі коридором. Хочеш їсти – доганяй!

Взагалі день мав би виглядати плюс-мінус так:

Але бувало й таке, що приносили вечерю о 16:00. Їжу давали різну: манка, перловка, картопля з тушонкою, бурячок, борщ, ще якась зупка, курземе, чай, печиво. Нічого екстраординарного, але я їла все (все, що не тверде).

Стосовно годувань діток – то це взагалі індивідуальна справа. Про який режим може йти мова? Діти їли постійно, навіть крізь сон. Як тільки Юстинка починала крутити голівкою і відкривати ротик, треба було їй давати гамцяти. Я трохи неправильно прикладала її до грудей, вона мучилась, випльовувала сосок або ж захоплювала лише його без ареоли. Груди боліли, так ніби вона їх кусає. Такий дискомфорт тривав тільки перших кілька днів. На одній грудці в мене були невеликі тріщини, які я заліковувала “Бепантеном”. У мене був крем (бо є ще мазь), мастилась ним після годування і не змивала до наступного, як мені порекомендувала лактолог.

До речі, про лактолога. Вона також приходила до нас. Дала нам дуже толкові поради і оглянула кожну. І хоч спершу було лише молозиво, спали ми в бюстгальтерах (спеціальний для годування від H&M, хенд – мегазручно!). Вже коли прийшло молоко, то почала використовувати лактаційні вкладки (маю відосик-огляд трьох видів).
Також до нас приходила неонатолог, та сама педіатр новонароджених, що була при пологах. Вона заходила з медсестрами. Їхня бригада важила діток та оглядала, промивали пупкову ранку і мастили складочки вазиліновою олією.

Наша підпухла дівчинка на другий день життя

Ще в палату забігали різні тьоті-промоутери всяких дитячих товарів – від підгузників до кремчиків-шампунів. Разом з товарами в придачу йшло багато макулатурки. Переглянула її вже вдома, бо в пологовому щось було не до того. Багато цікавої інформації, щоденники розвитку дитини, корисні поради тощо.
Після обіду нарешті ставало тихо, ми пробували відсипатись, адже попереду нічка. Ввечері треба було замінити дитині підгузник і одразу протерти складочки олійкою. Загалом, змінювати підгузник потрібно було кожних 3 години, хіба покакала – то одразу. Але моя так і не покакала, тому їй якогось ранку допомогли це зробити і запхали трубочку, тоді аж вийшов чорно-зелений кал – меконій. Далі дитина випорожнювалась сама і колір випорожнень був вже жовтеньким.

Одягала малявку я в кофтинки і штани, хоча набагато зручніше було б набрати просто 3-4 пари чоловічків. Щоб дати можливість пупковій рані гарно заживати, підгузник трішки підгортала, щоб він не накривав прищепку (затискач пупковий, так-так, ніхто пупка не зав’язує). Накривала її спершу флісовою ковдрочкою, а потім чоловік привіз махровий рушничок, бо педіатр сказала “фліс не дихає”. Спала маленька спершу біля мене, пізніше я почала її перекладати в таке савдеповське ліжечко:

Нам не рекомендували спати разом із новонародженими, щоб ненароком не задушити; також казали класти дитину на бік, щоб не захлеснулась, якщо раптом зригне.

Іноді мені приносили смаколики – славнозвісні печені яблука, це був такий делікатес! Мама або Петрусь рятували мені життя, я лопала їх із радістю, ще тепленькими (термосумка таки колись пригодилась не для пива ггг). Щоб отримати “передачку” не обов’язково було спускатись до входу з віконечком. Людина, яка приносила тобі пакет, просто повинна була сказати прізвище і номер палати породіллі, тоді медсестри робили доставку. Спершу я тільки так і робила, бо боялася лишати малу. Пізніше швиденько бігала вниз сходами до того віконечка, щоб побачитись із рідними хоч на хвилинку. Дуже хотілося їхньої підтримки. Дуже хотілося додому…

Всі дні минали одноманітно. Я з жахом чекала ночі, бо тоді ставало тихо. А плач твоєї дитини в тишині здається набагато гучнішим, ніж насправді. Мене не дратувало те, що вона плаче. Мені було ніяково, що я не в змозі заспокоїти свою кровинку миттєво і через це прокидаються інші. Тому дуже хотілось додому: вдома можна поводитись інакше, вдома є найближчі, вдома є дім.

Але мене не поспішали виписувати. На третій день після пологів до нас як завше зранку прибігла лікар-гінеколог:

– Доброго ранку! Вмивайтесь і чекаю вас в оглядовій.

Я швидко полетіла в душ (дві кабінки зі шторкою, тепла вода кілька годин на день, черг не було), щоб одразу і голову помити – готувалась виписуватись. Коли повернулася, то мене вже чекали. Заплела хутенько колосок на мокрій голові і побігла на огляд. Дивились мене на кріслі недовго, треба було трішки потерпіти, але, як казала моя сусідка по палаті, “після родів то вже не страшно”. Все було в нормі.

– Мені все подобається, якщо діти наберуть вагу, то швидше всього, що вас випишуть сьогодні. У мене зауважень немає, слово лише за педіатром, – сказала гінеколог і полетіла далі.

Я аж сіяла від щастя. Зателефонувала до чоловіка і припустила, що може нині нарешті зовидимось. Десь в глибині душі я вірила, що все буде так, як я собі планую.

Вже настав обід, а моя педіатр так і не приходила… Христя сиділа на чемоданах, її маленьку вже подивились і дозволили їхати додому. Іра ще залишалась, бо хлопчик ще не дуже викарапкався (народився 2300 г). Мою ж малечу напередодні забирали робити аналіз на білірубін, бо була підозра на жовтяницю (обов’язково буде пост про це чудо природи). Результати були допустимі – білірубін у межах норми, хоча і високий. Педіатр сказала, що нічого страшного, це фізіологічна жовтяниця або ще кажуть жовтяниця новонароджених. Вона проявляється за кілька днів після народження і часто виникає в діток. А я про неї ні бум-бум…

Сиділа і чекала, вслухалася в кожен крок на коридорі – чи не до нас?.. Нарешті двері прочинились і зайшла моя неонатолог:

– Маріанночко, ви так мило спали, ми вас вирішили не будити, – з порогу сказала вона і мені стало зрозуміло, чому їхня бригада так пізно удостоїла нас вніманія.

Вони зважили Юстю, вона навіть набрала кілька грамів після вчорашньої втрати ваги (молочко прийшло нарешті, груди як дині). Я стояла собі і тішилась. Аж тут раптом:

– Ввечері зробите ще аналіз на білірубін. Якщо буде падати, то може завтра випишемо.
– А сьогодні ніяк? – тремтячим голосом спитала я.
– Ви що, яке сьогодні?..

Всередині все бабахнуло. Тільки не це… Я так сподівалась… Хотілося плакати і сльози навертались на очі. Тепер треба пережити ще ніч. Настрій був на нулі.

Подзвонила до Петрика, тихенько поплакалася в слухавку, він мене заспокоїв і можна було жити далі. Вечір і ніч тягнулись дуже довго, не могла нормально спати, хоча Юстина нарешті давала це зробити. Зранку все, як завжди, – обхід медсестер із термометрами, сніданок, гінеколог, лактолог, педіатр… Цього дня я вже не налаштовувала себе ніяк, просто чекала “вироку”. Коли педіатр почала давати настанови того, як гуляти і як купати малявку, то дійшло – скоро ми вирвемось звідси! Лишилось лише забрати папірчики на виписку. Задзвонила рідним – “зустрічайте після 15:00”. Ура-ура-ура.

Десь о 14:30 пішла в медсестринську забрати одну бамажку, потім мене послали ще за іншою бамажкою в іншу кімнату. Я тільки й встигала забігати в палату і дивитись, чи моя донечка не проснулась. Не розумію, чому ці документи не можуть приносити породіллям у палату?.. Дурні правила. Останнього документа ще не було – його повинен був підписати Данков (завідувач). А в нього обід. І то нічого, що новоспечених мамів чекають під пологовим, – його величність їдять. Я була така зла! Таксі чекає нас під роддомом, я готова, а Данков їсть! Петрик вже каже: “та дай їм пару гривень і все швидко порішають”. Але я пані принципова – ні копійки нікому в цій будівлі. Понервувалася, повиглядала в коридорі півгодини і… нарешті, несуть! Була 15:40. Швидко накинула штани, кофту і халат поверх усього (так нада, завідувач пильнує, щоб були в тапках і халатах). Мою принцеску загорнули в конвертик так, що її майже не було видно (а на вулиці сніг, то ж березень). І ось ми вже йдемо коридором під заздрісні погляди жінок до виходу… Заходимо в кімнату, де я взуваюся і вдягаюся тепліше. Тим часом мене фотографує мама, моя рідна мамусечка, яка колись пережила щось схоже… І з конвертом на руках сіяє коханий чоловік, зазираючи всередину до Юстинки. Прощаємося з медсестрами, які очікували букетів і цукерок, і виходимо на вулицю. Холодне повітря огортає моє бліде лице. Ура, Добі вільний!  Я так вже хотіла звідси вийти!

Сіли в таксі, точніше я там майже лягла, і поїхали знайомити Юстинку зі світом. Таким просторим і іноді безглуздим…