Раз я взувся в чобітки, одягнувся в кожушинку, сам запрягся в саночки і поїхав по ялинку… А нє, стоп, то ж літо! Які чобітки, кожушина і саночки? Шкарпетки, бодік і візок, не інакше. Принаймні, коли мова йде про подорож чотирьохмісячного грудничка в популярне курортне селище львівських Карпат – Славське.
Подорож ми організували спонтанно, ідея виникла за тиждень до поїздки, а почали ми її реалізовувати ледь не останні дні. Вирішили гайнути з друзями на два деньочки в мейнстрімне місце відпочинку для студентів. У Славському купа садиб, баз відпочинку і готелів. Ми ставили за мету знайти щось красиве, не за всі гроші і з басейном. Довго шукати не довелось, бо серед більшості будинків із “каврами на стінах” і готельним комплексом з природою-водоймою-рестораном ми, звісно ж, вибрали останнє. Захотіли шиканути і замовили двоповерховий номер люкс у “Тростян Резорт“. Але якщо подумати, що ми заплатили по 250 грн з особи, то нічо ми навіть не шиканули 🙂
Що я брала для малої?
- Прогулянковий візок замість люльки, оскільки його можна скласти, не знімаючи з шасі;
- Слінг, ібо без нього нікуди. Іноді можна і візка не брати, але слінг має бути. Щоправда, брала СЗК, тобто слінг із кільцями, оскільки його можна швидко одягнути і зняти + він займає менше місця;
- Підгузники з розрахунком 8 шт. на добу;
- Вологі серветки півпачки великої;
- Одноразова пелюшка 2 шт. (на випадок голодупення і для заміни підгузників);
- Легенька пелюшка з тканини, щоб стелити всюди, аби малявка могла пасти коні чи просто лежати;
- Маленький м’якенький рушничок і ковдрочка;
- Одяг: на 2 дні брала 3 бодіки (якщо раптом би сталась аварія), 1 пару шкарпеток і штанів, светрик; на голову панамку від сонця, пов’язку на випадок сильного вітру і шапку на вечір на всякий случай;
- Парасоля замість накидки на візок від дощу;
- Іграшка-висюлька, щоб було чим бавитись і що гризти;
- Свідоцтво про народження, яке довелось скласти вдвоє (формат А4 для документів абсолютно не практичний). А раптом не повірять, що то моя дитина?
- І останнє, але найголовніше – циця.
Розпочалась наша подорож із таксі до вокзалу, бо потяг о 7:10 і маршрутка тут не варіант (з малою дитиною точно). Звечора я не могла заснути, мабуть, переживала трохи, тому зовсім не виспалась (заснула, коли Юстя вже прокинулась на перше нічне годування і проснулась, коли Юстя встала погамати вдруге, а це було за півгодини до будильника). Таким чином мій сон тривав аж 3 години. Ненавиджу мало спати, бо потім погано себе почуваю… Але що вже зробиш – треба було їхати, тут без варіантів. Трохи профукала і забула малу одягнути в щось перед останнім годуванням, бо спала вона всю ніч лише в підгузнику. Тому вийшло так, що я її розбудила, коли натягала через голову бодік перед виходом із хати. На щастя, вона вже виспалась на той момент і була в гуморі, хоча годинник показував тільки 6:20. У таксі розглядала все і не хотіла снідати, бо так було цікаво спостерігати за навколишнім середовищем.
На вокзалі довго чекати не довелось – наш потяг вже стояв на пероні. Що мене дивує і обурює: у Львові, туристичному Львові, який відкритий для світу, на головному залізничному вокзалі ніде нема пандусів. Добре, що в нас було кому нести візок, бо сходів багато – перед головним входом, перед виходом на перон купа-купезна сходинок + при вході в потяг кілька стрімких.
Провідниця одразу запропонувала нам сісти на місце, відведене для неї (біля дверей у кутку вагону, де є 3+2 сидіння). Відповідно там ми змогли розкласти візок і поставити замість того третього порожнього місця (між сидіннями 3+3 він влазив, але тоді ми б не мали, де поставити ноги; а в проході він би заважав людям). Проте Юсточка майже в ньому не лежала, бо то їла, то розглядала, то тільки заснула і я боялась її перекладати, щоб не розбудити…
З нами у вагоні їхала дуже шумна і велика компанія студентів, вони дудлили о сьомій ранку найрізноманітніші алкогольні напої, реготали, співали і навіть курили кальян. Хоча до присутності Юстини вони були дуже лояльними:
– Ірка, дай вино сюда! – кричить через піввагона хлопець до одногрупниці.
– Не кричи, бл*дь, дитина спить! – не менш голосно валає у відповідь Ірка.
І таке було… Але насправді ці хлопці і дівчата чемно питались, чи нам раптом не дує з їхнього відчиненого вікна, і все ж стримались від того, щоб врубати музон з колонок, які вони везли зі собою.
В електричці нам потрібно було провести 2 години 10 хвилин. За цей час крім купки студентів нам трапились голосисті брудні циганчата, які горлапанили біля наших сидінь двічі за поїздку, і обурений іноземець, який серед усіх пасажирів вирішив домахатись саме до нас (ми сіли на його місце і ні переконання провідниці, ні наявність немовляти його не зупинили – хотів “випісать штраф” і не хотів сідати на інше вільне місце, яке ми йому пропонували). Не знаю, що йому сказала в тамборі тьотя з пагонами (якась головна над провідниками чи що), але він повернувся з усмішкою, сказав, що скоро виходить, і потиснув руку Петрові. Я була в льогкам нєдаумєнії…
Звісно, на Юстину звертали увагу цьоці, які їхали у вагоні, бо де ж то таку малу дитину волочити так далеко? Періодично ловила на собі погляд багатьох: хтось усміхався, а хтось дивився осудливо. Але то їхні проблеми, бо ми були щасливі і їхали відпочивати.
Частенько треба було пересідати, бо сонце світило прямо на малявку, а вона не дуже любить чомусь, коли воно її сліпить.
Чекаємо на хлопців, які пішли на закупи на вокзалі смт Славське
Після електрички наша компаха знову застрибнула в таксі (70 грн) і помчала вже не львівським асфальтом/бруківкою/ямами, а кам’янистою звивистою дорогою вверх за 6 км від вокзалу, до підніжжя гори Тростян. На парковці біля залізниці стояло купа УАЗіків, але ми взяли Ланос, бо не дуже собі уявляли, як їхати з немовлям без даху над головою. Приїхали перед 10:00 з надією на те, що наш номер вільний і нас заселять швидше, ніж 14:00. Так і сталося. Проте не було би проблемою і погуляти ці 4 години – все зі собою, а найголовніше – циця.
На території готелю було багато сходів, через що візок часто доводилося носити. Але достатньо місця і для прогулянок – поруч із басейном була велика рівна галявина зі стриженою травичкою, по периметру якої стояли лавки. На цих лавках Юстина кілька разів їла. Зрештою, як і на полянці, і біля мангалу, і на відкритій терасі ресторану, і в більярдній… Людей було небагато, хоча всі номери були зайняті (через це нам і лишився люкс). Тому годувалася Юстька майже всюди. Для прілічія я накидувала на плечі незаправлений в кільця слінг і так прикривалась, тим самим ховаючи мою маленьку ненажеру від сонця.
Засинала вона переважно біля грудей і я, дочекавшись глибокої фази сну, перекладала її у візок. Від сонця знову ж таки захищав слінг – ним затуляли прогалини візка. Чудовим інтершумом для сну була річка. Поки мала спала, я встигала і скупатись, і позасмагати, і пограти в більярд чи пінг-понг, і поїсти. Зрештою, я це все встигала і коли вона не спала, бо було ще 3 пари рук. Було кому забавляти.
На нічний сон я планувала покласти її у візок. Але доця просиналась, як тільки я її туди легенько перекладала. Оскільки я була змучена після насиченого дня і не надто сонної попередньої ночі, то вирішила не панькатись і одразу лягати спати разом з нею. Вдома ми практикуємо спільний сон ближче до ранку, тому це не стало проблемою. Тим більше ліжко в номері було значно ширшим за наше. Тільки от був один нюанс: мала принцеска (4 місяці і тиждень) якраз навчилась на днях перевертатись на живіт… Я боялась її лишати на краю ліжка, тому перед кожним нічним годуванням ми мінялись із чоловіком місцями, аби наша цуречка лежала між нами, як каралєва. То було смішно: малютка розвалилася посеред ліжка, а ми туди-сюди через неї перелазимо на три-чотири 😂
Виспана і щаслива будить всіх своїм ґельґотанням зранку
Ходили ми і поза межі готельного комплексу – “700 метрів” в магазин за мірками місцевих. Ну ви розумієте, що то було більше насправді 🙂 Брати зі собою візок в магазин було помилкою, бо Юстю і так майже весь час несли на руках чи в слінгу: якби ми її везли вниз тією кам’янистою дорогою, то вона б мала всі шанси вистрибнути катапультою з візочка.
А ще, як виявляється, класно йти і годувати (їсть вона часто, як ви зрозуміли).
В басейні ми її не купали, бо щось забоялися – була досить холодна вода. І ще однією перепоною була думка про можливе випорожнення в басейн, па-бальшому. Потім як би то прибирали? Хіба купати в підгузнику. Але щось ми проморозились. Може іншим разом спробуємо десь)
Фактично, вона перебувала цілий час на вулиці – спала у візку, лежала в ньому ж, пасла коні на пледику на травичці, носилася на ручках чи в слінгу і їла, їла, їла.
У день від’їзду нам потрібно було звільнити номер до 12:00, інакше довелося би платити за пізнє виселення. Оскільки потяг у нас був аж о 18:30, то ми фактично цілий день провалялися на сонечку з рюкзаками.
Назад ми їхали теж таксі (80 грн). Замовили за номером, який нам дали на рецепції. Звісно, що приїхав карпатський джип-кабріолет – УАЗ. Юстина якраз заснула на руках, тому я залізла на переднє сидіння (над ним був кавалок даху) і тоді мені передали її. Двері голосно грюкнули – не прокинулась. Водій запевнив, що буде їхати нешвидко. Але для такої крутизни спуску було достатньо і тої невеликої швидкості. Нами трясло як добрий вечір! Але Юстя спала безпробудно. І тільки коли ми спустились на землю біля вокзалу донечка розплющила очі. Була така здивована, де то ми є. Проспала все найцікавіше 🙂
А вона і дійсно пропустила цікаву розповідь водія (хоча не факт, чи правдиву) про те, як він возив клієнтку на 9-му місяці вагітності кудись в гори:
Вона вже мала два тижні, як вродити. Я не хотів її везти, тому назвав суму від фанаря – тищу п’ятсот гривнів, шоб точно ся відмовила. А вона каже “поїхали!”. І шо ви думаєте? Доїждаємо ми на гору, а вона каже “всьо, приїхали, в мене води відійшли”. Ну, думаю, я в корови роди приймав, то шо мені? Поки приїхала швидка, то вона вже народила. Але то в неї третя дитина, всьо швидко пройшло. Не розумію тих мужчин, які йдуть на роди дивитисі… Ну, приїхала швидка, думаю, слава Богу, робіт з нею що хочете, лиш мене лишіт в спокої. Витягнув папіросу закурити, а не можу запалити! Руки сі трасут!
На пероні ми стали приблизно так, щоб не довелось далеко йти до нашого вагону. Юстя почала капризувати, тож я вирішила її ще погодувати на дорожку. Вона файно присмокталась і тихенько собі куняла біля грудей. Аж тут над’їхав наш поїзд. І зупинився так неочікувано далеко, що всім, хто його чекав, довелося пробігти добрячий шмат перону. Нам треба було аж в сам кінець 🙂 Спершу я швидко йшла, але потім зрозуміла, що так нє палучітса, тому довелося перервати трапезу Юстини Петрівни і бігти. Звісно, вона проснулась і дивилась на то всьо великими очиськами.
У вагоні було порожньо. Ми спитали провідниці, чи обов’язково сідати на свої місця, на що отримали пропозицію сісти у веловагоні. Там було багато місця для візочка, тому ми радо погодились. Так усі пасажири на колесах їхали разом 😉
Загалом, поїздка була легкою і ненапряжною. Дитина віком 4 місяці вже абсолютно придатна до транспортування на відносно далекі відстані (тільки, мабуть, не автобусом). Таким був наш цивілізований відпочинок, а трохи дикого ми ще, надіюсь, спробуємо, коли заімєєм ерго-рюкзак. Тоді хотілося б піти кудись у похід із наметами… Але поки треба дочекатись часу самостійного сидіння нашої донечки 😉 Нічого, час швидко летить))
мені здається малюкам всі подорожі даються легко – аби мама й тато були поруч 🙂
То чому тоді далеко не всі наважуються подорожувати з дітьми? Іноді мами в центр не можуть вибратись…
Я вирішила користуватися моментом і ми повалили на океан ща 550км, як малій стукнуло 10 днів. Два тижні в кемпі пройшли на ура, купили ій маленький намет від сонця і піску і вона собі возлєжала на пляжі, а в слінгу ше файно на велі возитися ))